Культура — теж зброя. Матеріал з дискусії CEO Club
Культура — теж зброя. Чому нам потрібен розвиток культури під час війни?
Колоніальна та руйнівна для української культури та ідентичності — так російську війну в Україні описує американський історик Тімоті Снайдер у виданні The New Yorker.
Для частини українців ця загроза досі не здається такою очевидною та масштабною, проте знищення культурної спадщини завжди відбувається паралельно з фізичним знищенням, і має єдину мету — моральне та фізичне стирання певної групи людей, а саме українців.
Чи маємо ми щось, щоб протистояти цим злочинам? Де шукати нові культурні сенси та як їх донести світові так, щоб не програти війну культурно? У пошуках відповідей в СEO Club своїми поглядами поділилися представники українського бізнесу, креативних індустрій, громадських організацій та культурних інституцій: Наталія Кривда, Сергій Гайдайчук, Ігор Ліскі, Ірина Горова, Валерія Гузема, Ольга Балашова, Євген Нищук, Ірина та Віктор Іванчик, а також Вадим Шекман та Максим Вітик. Публікуємо головні тези з їхньої розмови.
Ми намагаємося побудувати себе, відштовхуючись від Росії, замість того, щоб робити це на власному ґрунті усвідомлень про те, якими ми є насправді
Прагнення «скасувати» все російське — природне та практичне у сучасних реаліях для українців. Нам хочеться якомога скоріше розірвати будь-який натяк на зв’язок з культурою, мовою та історією ворога, який систематично знищував нас історично на багатьох рівнях. Водночас у прояві кенселінгу «великої російської культури» варто тримати фокус на інтелектуальному заміщенні та прояві української ідентичності, яка суттєво відрізняється від російської.
Світ має побачити та усвідомити, що Україна — це не частина радянської культури, яку ми зараз активно скасовуємо, а держава з власною культурною історією, яка містить значно глибші та сильні ідеї, сенси та наративи, які сягають світового рівня, проте світ про них досі не знає. Просування цих ідей та української культурної спадщини загалом — задача, яка має йти пліч-о-пліч зі «скасуванням» російської культури, одразу створюючи культурні відкриття, які будуть розповідати про нас світові.
Культурне минуле України вартує того, щоб розпочати про нього новий діалог та бути повністю переосмисленим
Нам потрібен новий осмислений діалог між державою, бізнесом та суспільством про переосмислення культури. Колись популяризація української вишиванки на міжнаціональному рівні призвела до того, що сьогодні про неї не лише знає весь світ, а й нероздільно асоціює саме з Україною. Таких кейсів має ставати більше: у музиці, у кінематографі та у мистецтві, і бізнес також може і хоче долучатися до цього процесу. Зараз цього не відбувається, оскільки у переважній більшості ми не переосмилюємо культуру і не створюємо нові акценти на противагу тим, які насаджувалися нам десятиріччями.
Така прірва між культурним історичним багажем України та масовою світовою культурою призводить до того, що більшість унікальних, багатогранних та дивовижних речей українського минулого так і залишаються існувати лише на папері. Щоб змінитися у цьому напрямі, варто, в першу чергу, відповісти собі на питання про те, чим ми відрізняємося від свого сусіда на ідентичному рівні і дати поштовх культурному переосмисленню, внаслідок якого ми зможемо ініціювати та продукувати нові українські культурні продукти.
Правильна стратегія української культурної експансії може принести результат, якого ми навіть не очікуємо
Якщо запитати пересічного американця про російський балет, то скоріше за все, він з переважаючою точністю відповість, що колись щось точно чув або читав про нього. Це є результатом багаторічного вкладення Росії коштів, сил та ресурсів у просування власної культури на західну аудиторію. Якщо ми хочемо протистояти таким наративам, то маємо активно продукувати своє, сучасне, нове та українське, що змусить молоде покоління різних країн світу мати Україну в контексті свого життя, дозвілля та повсякденності.
Досить простий приклад: якщо зняти український серіал, який одного дня стане популярним у США, то це принесе набагато більше впізнаваності, користі та допомоги Україні, аніж ми здатні собі уявити.
Наша культура потребує створення нових сенсів та кодів для нашого майбутнього
Культура — це велика мозаїка програм, що формують сприйняття світу та себе самого. Це невидимі нитки, якими ми в'яжемо себе з минулим і теперішнім, керуючись певними патернами. Культуру можна порівняти з програмним кодом, який варто постійно оновлювати, вбираючи нові значення та цінності. Поки ми вважаємо, що вона є лише продуктом історичних умов і її не можна програмувати, ми обмежуємо свій потенціал.
Для того, щоб Україна могла розвиватися по-новому, ми повинні систематично переосмислювати свою ідентичність та зрозуміти, що саме нового ми хочемо закласти у майбутнє своєї культури: які сенси та цілі, що відображають зараз наші потреби та амбіції.
Брак фундаментальних досліджень української культури — головна причина, через яку світ не готовий до серйозного діалогу про нашу культуру
Запит на українську культуру у світі існує, проте переважно він має специфічний характер, який часто перетинається саме з благодійною історією. Більшість представників західної культури досі не можуть спілкуватися з нами на одному рівні, бо ніколи не бачили академічних досліджень про нашу культуру. Феномен українського бароко досі не описаний у жодній книзі, яка була б перекладена на інші мови світу і представлена для західної інтелектуальної еліти.
Нам ніби здається, що ми маємо вийти і гучніше заявляти про себе, але поки ми не почнемо говорити однією мовою на інституційному рівні з культурним заходом, нас не готові сприймати серйозно. Нам гостро потрібен пласт фундаментальних текстів, які зможуть створити культурне підґрунтя, завдяки якому інтелектуальне середовище інших країн матиме можливість пізнати Україну, ближче сприйняти її культуру, і вже з цього виросте багато нових важливих культурних контактів.
Україні потрібен новий великий культурний кейс, щоб гучно заявити про себе
Коли Симон Петлюра дав розпорядження профінансувати хор «Кошиця», який поїхав виступати світом, то західна аудиторія вперше дізналася про «Щедрик», і говорить про нього вже понад 100 років. Цей кейс ми маємо повторити знову, враховуючи, що ми вже маємо готові культурні продукти, які могли б гідно представляти нас на міжнародній арені.
Якщо добре проаналізувати нашу історію, то можна помітити, що саме в найтяжчі часи для України завжди викристалізовувалися такі сенси, які робили нас сміливими та незламними. У нас чи не вперше з’явилася можливість обрубати колоніальні маркери і не дивитися у бік Росії. Саме тому так важливо доносити наші сенси зараз через культуру, коли весь світ говорить про Україну. Пізніше це все може бути вже не так важливо.
Культура – це теж зброя, на яку держава може виділяти кошти, не сумніваючись у її спроможності приносити користь країні та завдавати удари ворогу
Ми не можемо виділяти та витрачати великі кошти на розвиток культури допоки триває війна, але водночас ми не можемо повністю відбирати їх у неї та припиняти фінансування. Це можуть бути невеликі суми, проте вони мають бути розподілені грамотно та чітко, і йти на конкретні культурні напрями, що мають можливість посилювати нашу боротьбу. Допоки ми не розцінюватимемо національну культуру як основу національної безпеки, нам буде складно переважати у цій війні.
Наглядові ради культурних інституцій — практика, яка потребує в Україні законодавчого підґрунтя
Розвиток музеїв, артгалерей, освітних закладів, театрів та інших культурних інституцій напряму залежить від команди, яка визначає її стратегічний розвиток. Якщо поглянути на досвід США, то майже кожен театр має наглядову чи опікунську раду, та популяризує долученість до культурного процесу. Ми можемо і маємо перейняти такий досвід, адже це означатиме розпочати шлях спільного свідомого формування культурного напряму країни, яке не залежить виключно від однієї особи.
Геноцид в Україні здійснюється на культурному рівні, і про це варто говорити на міжнародному рівні
Ми маємо внести поняття «культурного геноциду» до міжнародного законодавства, адже для України це може стати інструментом великого впливу. Піти цим шляхом — необхідність, яка засвідчить наскільки жорстокий, кривавий та позбавлений всіх проявів людяності геноцид чинить Росія проти нас. Світ має знати, розуміти і пам’ятати про це так само, як про Холокост, який представники єврейського народу вкорінили у світову історію як прояв найбільшої національної травми. Ми теж переживаємо цей досвід і маємо не меншу трагедію, яку потрібно закріпити як наратив на міжнародному законодавчому рівні, щоб люди у світі усвідомлювали, що це не «конфлікт інтересів», а свідомий геноцид, над яким щоденно працює російська машина.